28 лютого 2026 року США та Ізраїль розпочали масовану повітряну операцію проти Ірану, завдавши сотні ударів і ліквідувавши аятолу Алі Хаменеї, що миттєво перетворило локальну ескалацію на загрозу масштабної регіональної війни.
Коротка хронологія війни в Ірані
1979–2020‑ті: після Ісламської революції Іран із союзника стає противником США; санкції, підтримка «осі спротиву» (Хезболла, Хамас, шиїтські міліції, Хусити), «тіньова війна» з Ізраїлем.
2019 – Ізраїль завдає серію ударів по іранських союзниках у Сирії, Лівані та Іраку, атакує судна з іранською нафтою й зброєю у Середземному та Червоному морях, намагаючись перекрити Ірану «коридор постачання» для Хезболли й інших проксі.
2020 – В листопаді Ізраїль дистанційно вбиває головного іранського ядерного науковця Мохсена Фахрізаде, що різко загострює «тіньову війну» навколо ядерної програми.
2021 – Загострення на морі: Іран і Ізраїль починають систематично бити по суднах одне одного в Оманській затоці, Середземному й Червоному морях, вибухи та атаки мін перетворюють судноплавство на ще один фронт протистояння.
2022 – У травні в Тегерані вбивають полковника КВІР Сайяда Ходаї, ще кількох науковців і офіцерів; Іран звинувачує в отруєннях і вбивствах Ізраїль, який, за даними ЗМІ, підтверджує частину операцій США.
2023 – 7 жовтня атака Хамас на Ізраїль запускає війну в Газі; у відповідь активізуються інші проіранські сили — Хезболла, Хусити та міліції в Іраку й Сирії, що робить Іран ключовим бенефактором регіонального фронту проти Ізраїлю й США.
2023 (грудень) – Іран звинувачує Ізраїль у вбивстві високопосадовця КВІР у Сирії ракетним ударом, що ще більше піднімає ставки.
2024 (квітень) – Ізраїль б’є по будівлі іранського посольства/консульства в Дамаску, знищуючи кількох топ‑командирів КВІР; у відповідь Іран запускає понад 300 дронів і ракет по Ізраїлю, більшість збивають ППО, але сам факт масованого удару руйнує попередні «табу».
2024 (літо–осінь) – У липні в Тегерані вбивають лідера Хамас Ісмаїла Ханійє, у вересні — очільника Хезболли Хассана Насраллу; у вересні ж Ізраїль проводить «pager‑attack» по Хезболлі та іранських цілях у Лівані. У відповідь Іран у жовтні запускає близько 180 балістичних ракет по Ізраїлю; наприкінці жовтня Ізраїль знищує частину іранських систем ППО, включно з тими, що прикривали ядерні об’єкти.
Червень 2025 – «12‑денна війна»: Ізраїль і США б’ють по ядерній та військовій інфраструктурі Ірану, Іран відповідає ракетами, але 25 червня підписують крихке перемир’я, яке всі сприймають як паузу, а не завершення конфлікту.
Грудень 2025 – січень 2026 – В Ірані спалахують масові економічно‑політичні протести (обвал ріалу, інфляція, санкції); влада жорстоко їх придушує, частково відключає інтернет, але криза легітимності режиму тільки поглиблюється.
Лютий 2026 – Через Оман стартують непрямі контакти США–Іран щодо ядерної угоди, однак Вашингтон вимагає включити ракети й проксі, а Тегеран відмовляється; кілька раундів переговорів закінчуються взаємними звинуваченнями у зриві й фактичним провалом дипломатії.
28 лютого 2026 – США та Ізраїль починають масовану повітряну операцію проти Ірану (Operation Epic Fury і Operation Roaring Lion), за перші години завдають майже 900 ударів по військових і стратегічних цілях, убивають аятолу Алі Хаменеї та частину верхівки режиму, що миттєво перетворює ескалацію на повномасштабну війну.
1–3 березня 2026 – Іран відповідає операцією «True Promise IV»: ракетно‑дронові удари по Ізраїлю, базах США й об’єктах у державах Затоки, паралельно активізуються Хезболла, Хусити й шиїтські міліції, фронт розширюється на весь регіон.
Березень 2026 – Війна переходить у затяжну фазу: хвилі взаємних ударів, ризик втягування Саудівської Аравії, ОАЕ та Катару, стрибок цін на нафту, посилення гуманітарної кризи в Ірані (ВПО, біженці, руйнування інфраструктури), заблоковані спроби ООН ухвалити жорстку резолюцію.
Історичний і політичний контекст війни в Ірані
Після Ісламської революції
Після Ісламської революції 1979 року Іран із ключового союзника США перетворився на їхнього системного противника: захоплення американського посольства в Тегерані, розрив відносин, тривалі санкції та ставка на підтримку «осі спротиву» (Хезболла, палестинські угруповання, шиїтські міліції в Іраку та Сирії, Хусити в Ємені) заклали фундамент довготривалого конфлікту з Вашингтоном і Тель‑Авівом.
У 1980–2010‑х роках конфронтація поступово зміщувалася в «тіньову» площину: кібератаки, диверсії проти інфраструктури, удари по іранських мережах у Сирії та Лівані, цілеспрямовані ліквідації командирів КВІР і польових лідерів проксі‑формувань стали нормою, тоді як Іран використовував мережу союзних угруповань для тиску на інтереси США та Ізраїлю по всьому регіону.
Ескалація у 2019–2024 роках
У 2019 році Ізраїль переходить до більш відкритої силової лінії: протягом року він завдає серію ударів по іранських союзниках і складах зброї в Сирії, Лівані та Іраку, а також атакує судна з іранською нафтою та озброєннями в Середземному й Червоному морях, намагаючись перекрити Тегерану сухопутно‑морський «коридор постачання» для Хезболли й інших проксі.
У листопаді 2020 року в районі Абсарду вбивають головного іранського ядерного науковця Мохсена Фахрізаде — дистанційно, за допомогою керованої системи вогню;
Тегеран напряму звинувачує Ізраїль, а удар різко загострює «тіньову війну» навколо ядерної програми. У 2021 році протистояння все більше виходить у море: Іран та Ізраїль починають систематично бити по суднах одне одного в Оманській затоці, Середземному й Червоному морях, використовуючи вибухівку, міни й безпілотні платформи; торговельні й танкерні маршрути перетворюються на ще один фронт конфлікту.
2022 року в Тегерані та інших містах фіксують убивства та підозрілі смерті іранських офіцерів і науковців, серед них — полковник КВІР Сайяд Ходаї; іранська сторона напряму приписує ці операції Ізраїлю, а західні ЗМІ пов’язують частину з них із координацією зі США.
7 жовтня 2023 року масштабна атака Хамас на Ізраїль відкриває новий етап ескалації: війна в Газі запускає «ланцюгову реакцію», у яку активніше втягуються інші проіранські сили — Хезболла на півночі Ізраїлю, Хусити, що б’ють по судноплавству в Червоному морі, та шиїтські міліції в Іраку й Сирії, які атакують бази США.
Наприкінці 2023 року Іран звинувачує Ізраїль у вбивстві високопосадовця КВІР у Сирії ракетним ударом, що ще більше піднімає ставки й наближає пряму конфронтацію між двома державами. У 2024 році конфлікт переходить у формат відкритих ракетно‑авіаційних обмінів.
1 квітня 2024 року Ізраїль наносить удар по будівлі іранського консульства в Дамаску, знищуючи кількох топ‑командирів КВІР; 13 квітня Іран у відповідь запускає понад 300 дронів і ракет по Ізраїлю, переважну більшість з яких збивають системи ППО, але сам факт масованого прямого удару вперше знімає попередні «табу» на відкриту війну.
У липні 2024‑го, 31 числа, в Тегерані вбивають лідера Хамас Ісмаїла Ханійє; у вересні Ізраїль ліквідує багаторічного очільника Хезболли Хассана Насраллу та проводить «pager‑attack» по інфраструктурі Хезболли й іранських структур у Лівані.
На початку жовтня Іран відповідає запуском близько 180–200 балістичних ракет по Ізраїлю, а 26 жовтня Ізраїль б’є по іранських системах ППО, зокрема тих, що прикривали ядерні об’єкти, остаточно переводячи протистояння в режим регулярних прямих ударів.
Передумови конфлікту
«12‑денна війна»
У червні 2025 року, з 13 по 25 червня, вибухає «12‑денна війна»: Ізраїль, а згодом і США, завдають масштабних ударів по ядерній та військовій інфраструктурі Ірану. 13 червня Ізраїль запускає хвилю авіаударів по ключових іранських ядерних і ракетних об’єктах, 15–19 червня атаки розширюються на об’єкти внутрішньої безпеки й стратегічну інфраструктуру; у відповідь 17–19 червня Іран б’є ракетами по ізраїльських цілях, включно з об’єктами в районі Тель‑Авіва.
25 червня 2025 року сторони погоджують крихке перемир’я, яке всі сприймають не як завершення конфлікту, а як паузу для перегрупування: США та Ізраїль посилюють ППО й військову присутність у регіоні, тоді як Іран намагається відновити спроможності й активізує проксі‑мережу в Лівані, Сирії, Іраку й Ємені.
Внутрішня соціально‑економічна криза
Паралельно в самому Ірані 2025‑го загострюється соціально‑економічна криза. Через санкції, падіння нафтових доходів і девальвацію ріалу інфляція до кінця року перевищує 40 %, а національна валюта з листопада до кінця грудня просідає з приблизно 1,07 млн до близько 1,4–1,45 млн ріалів за долар.
28 грудня 2025 року в Тегерані починаються масові економічні протести: у торгових центрах Alaeddin і Charsou та на вулиці Джомхурі страйкують продавці електроніки й мобільних телефонів, закриваючи магазини на знак протесту проти обвалу валюти й цін.
Уже 29–30 грудня акції поширюються на інші райони столиці (Шуш, Джавдіє, Меллат) та великі міста — Ісфахан, Язд, Керманшах, Хамадан; до 31 грудня 2025 року протести фіксують щонайменше в 17 із 31 провінції, а суто економічні вимоги швидко доповнюються політичними гаслами й закликами до змін у системі влади.
На початку січня 2026 року хвиля протестів не спадає: демонстрації та сутички з силовиками тривають щонайменше до 8–10 січня, охоплюючи десятки міст по всій країні. Влада застосовує поєднання посиленої присутності сил безпеки на вулицях, масових затримань, сльозогінного газу та вибіркового насильства, паралельно вводячи інформаційні обмеження — від кінця грудня 2025‑го і в перші тижні січня 2026‑го в окремих регіонах частково відключають інтернет і блокують соцмережі, щоб зламати координацію протестних мереж.
У проміжку між 28 грудня 2025 року та першими тижнями січня 2026‑го стихійні економічні виступи переростають у масштабну внутрішню кризу легітимності режиму, накладаючись на незаліковані наслідки червневої війни з Ізраїлем і формуючи вибухонебезпечне підґрунтя для подальшої ескалації.
Дипломатія та провал переговорів в Женеві
У лютому 2026 року Вашингтон і Тегеран за посередництва Оману погодилися на серію непрямих зустрічей у Женеві, формально присвячених обмеженню іранської ядерної програми.
США з самого початку наполягали на «пакетному» підході: до ядерної теми вони додали балістичні ракети середньої та великої дальності, а також зобов’язання Ірану скоротити підтримку проксі‑угруповань у Лівані, Сирії, Іраку та Ємені.
Іранська делегація, навпаки, вимагала чіткого розмежування: окремої угоди по ядерній програмі в обмін на гарантоване й поетапне зняття санкцій, відмовляючись вносити до переговорів питання ракет і регіональної політики, які Тегеран вважає елементами своєї національної безпеки.
Протягом кількох раундів на початку та в середині лютого сторони так і не змогли зблизити позиції, обмінюючись звинуваченнями у «максималістських» вимогах і свідомому затягуванні часу. Коли наприкінці місяця стало зрозуміло, що жодного компромісу не буде досягнуто, переговорний трек фактично згорнули; уже через два дні після цього США та Ізраїль перейшли від дипломатичного тиску до силового сценарію, розпочавши масштабну повітряну кампанію проти Ірану.
Початок війни в Ірані
28 лютого 2026 року удари США та Ізраїлю по Ірану розпочалися з масштабної хвилі ракетно-авіаційних атак, спланованих як «обезголовлюючий» та паралізуючий удар по центрах управління і ключовій військовій інфраструктурі.
У перші години операції основний акцент зробили на знищенні систем ППО, вузлів зв’язку, командних пунктів КВІР і об’єктів, пов’язаних з ядерною та ракетною програмами, щоб максимально знизити здатність Тегерана відповідати організовано.
За даними американських і ізраїльських структур, саме в цей початковий період були ліквідовані Верховний лідер Алі Хаменеї та частина найвищого військово-політичного керівництва, що мало підірвати вертикаль ухвалення рішень. Удар завдавали змішаними силами: стратегічні бомбардувальники B‑2, B‑1 і B‑52 працювали по найбільш захищених цілях, крилаті ракети Tomahawk запускалися з кораблів і підводних човнів у регіоні, а ракети наземного базування добивали по складах, базах і радарних станціях у глибині території.
Протягом перших 12 годин атаки накрили щонайменше 26 із 31 провінції, з особливою концентрацією ударів по Тегерану, центральних промислових районах і західних регіонах, де розташовані ключові військові та ядерні об’єкти, фактично перетворивши перший день війни на спробу одночасно зламати оборону, керівництво і символічний центр влади Ісламської Республіки.
Перші дні боїв в Ірані
У період з 1 по 6 березня 2026 року США та Ізраїль зосередилися на доведенні до кінця вже розпочатого «зламу» системи управління та оборони Ірану, переводячи перший масований удар у систематичну кампанію. Пріоритетними цілями стали командні центри КВІР, вузли зв’язку, об’єкти Міністерства розвідки та внутрішньої безпеки, а також залишки ефективних систем ППО навколо Тегерана та інших ключових міст.
У столиці продовжували методично вражати будівлі політичного керівництва: удари по комплексах верховного лідера, президентській адміністрації, Меджлісу, Раді експертів і Раді з визначення доцільності рішень мали не лише військову, а й чітку символічну мету — показати, що верхівка режиму більше не має безпечного тилу.
Паралельно під обстріли потрапили об’єкти, які офіційно вважаються цивільними, але тісно інтегровані в військово-медичну та логістичну інфраструктуру: серед них — відомі тегеранські шпиталі «Хатам-аль-Анбія» та «Ганді», де лікували високопоставлених силовиків і поранених бійців КВІР; удари по них спричинили значну кількість жертв і стали предметом різкої критики з боку міжнародних гуманітарних організацій.
Окремим напрямом були удари по військових аеродромах, де базувалися старі, але досі боєздатні F‑14, сучасні безпілотники та ударні гелікоптери: знищення злітних смуг, ангарів і паливних складів помітно обмежило можливість Ірану піднімати авіацію та координувати ракетно-дронові відповіді, істотно звузивши його повітряні й ракетні можливості вже в перші дні війни.
Іранська відповідь та розширення фронтів
У відповідь Іран розгорнув масштабні пуски ракет і дронів по Ізраїлю, американських базах та союзних США державах регіону. Уперше в історії іранські удари одночасно накрили всі країни Ради співробітництва арабських держав Затоки — Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Саудівську Аравію та ОАЕ, вражаючи не лише військові об’єкти, а й енергетичну інфраструктуру, аеропорти та цивільні райони.
Попри офіційні заяви Тегерана, що ціллю є виключно американські бази, на практиці постраждали й економічні центри та престижні ділові квартали, що створило загрозу для глобальних енергетичних ринків. Ці дії, на думку аналітиків, підштовхнули частину арабських монархій Затоки до більшого зближення з США та Ізраїлем, адже Іран продемонстрував готовність атакувати їхню територію.
Активізація Хезболли й ситуація в Ірані
На північному фронті проіранське угруповання «Хезболла» з Лівану здійснило ракетні обстріли півночі Ізраїлю, зокрема району Хайфи та Верхньої Галілеї. Ізраїльська сторона розцінила це як «офіційне оголошення війни» з боку «Хезболли» й пообіцяла «нейтралізувати загрозу», розширивши операції проти її позицій.
Паралельно в західних, курдських регіонах Ірану удари по прикордонним і внутрішнім силовим базам призвели, за даними спостерігачів, до локальних заворушень і навіть випадків втечі з в’язниць. Евакуація міст на кшталт Марівану, яку наказали сили КВІР, свідчила про підготовку до можливої наземної фази або до масштабніших сутичок у прикордонних районах.
Міжнародна реакція та ООН
Напередодні масштабних ударів, 27 лютого, Рада Безпеки ООН скликала екстрене засідання щодо ескалації на Близькому Сході після попередніх ізраїльсько-іранських сутичок. Іран направив листа, посилаючись на Статтю 51 Статуту ООН, в якому заявив про право на самооборону та вимагав зупинити «акти агресії» США та Ізраїлю.
Попри заклики до негайного припинення вогню, провідні західні країни підтримали право США й Ізраїлю «захищатися від іранської загрози», у той час як низка держав — зокрема Росія та Китай — засудили удари як порушення суверенітету Ірану. Спроби ухвалити жорстку резолюцію наштовхнулися на вето й взаємні блокування, що фактично залишило ООН у ролі спостерігача.
Поточний стан війни в Ірані
Станом на 10–15 березня 2026 року війна перейшла в стадію систематичної повітряної кампанії: США та Ізраїль щоденно завдають ударів по цілях у різних регіонах Ірану, продовжуючи операцію, розпочату 28 лютого. 4 березня держсекретар США Марко Рубіо публічно заявив, що спільні удари будуть нарощуватися за інтенсивністю, а того ж дня спільний рейд вразив площу Азаді в Тегерані, прилеглі військові об’єкти та станцію метро, демонструючи готовність атакувати як символічні центри, так і інфраструктурні вузли столиці.
До 5 березня Центральне командування США (CENTCOM) звітувало про знищення близько 2 000 цілей, включно з 19 іранськими кораблями, одним підводним човном та значною частиною берегової ракетної інфраструктури, що різко обмежило можливості Ірану впливати на судноплавство в Ормузькій протоці.
14 березня ізраїльська армія підтвердила ліквідацію двох старших командирів командування «Хатам-оль-Анбія», яке відповідає за загальне оперативне управління, продовжуючи цілеспрямоване «вибивання» верхньої та середньої ланки командної вертикалі.
Попри це, Іран станом на середину березня не демонструє ознак капітуляції: згідно з оцінками розвідок і аналітичних центрів, після ліквідації Хаменеї 28 лютого ключові рішення де-факто зосереджені в руках найбільш жорстколінійних фракцій КВІР, які роблять ставку на тривалу виснажливу конфронтацію та асиметричні атаки.
Іран заявив про готовність атакувати будь-яке судно в Ормузькій протоці та вже підтвердив удар по танкеру наприкінці лютого 2026 року, після початку війни. 11–14 березня 2026 року Дональд Трамп публічно закликав Британію та інші країни відправити військові кораблі для розблокування протоки, але навіть США досі не організували регулярний конвой танкерів через високий ризик атак. 13 березня 2026 року іранські посадовці окремо попередили, що у випадку суттєвої допомоги Ізраїлю Україна може стати «легітимною ціллю» іранських ударів.
Економічні наслідки стали відчутними вже в перші дні березня: 1 березня ф’ючерси на нафту зросли приблизно на 6–8%, Brent тимчасово перевищував 80 доларів за барель, а до 2–5 березня стрибок сягнув 10–15% на тлі ризиків для до 20% світового нафтового трафіку, що проходить через Ормуз.
До 10–12 березня оцінювали, що сукупне скорочення видобутку Кувейту, Іраку, Саудівської Аравії та ОАЕ вже вимірюється мільйонами барелів на день, що робить нинішній шок одним з найбільших порушень постачання нафти в історії ринку.
